Translated material
On track
a tragedy in 5 conversations
Acting person
Petro is a man on the track;
Maria is Peter's wife;
Pavlo is Peter's neighbor;
Ganya is Peter's lover;
Yarema is a finished drunkard;
Marko is a reporter.
Policemen, people on the platform.
The first conversation
A man in an old suit and cap is sitting on the railway track, next to the platform for suburban trains. He wraps his hands around his knees and looks into the distance. His face is tense, his gaze wild. Suddenly this man starts talking to himself.
Petro: Where is the sun today?! When will any train leave?! Marichka is about to wake up... She will think that I left the house at night. Yes, I could go... I still have somewhere to go... Is there already? I wonder what is going on in Ghana now... The man is probably going to work. What a job! If I had a job like that... No, I would never work as a security guard, let alone in a store. Never! It's the stupidest job in the world! You sit to yourself all day or all night and only blink your eyes. During the day, people jostle, run back and forth, back and forth, back and forth... But it is impossible to have a normal conversation with any person, because everyone is in a terrible hurry. For example, tell some idiot to leave the bottle of beer alone until he reaches the cash register with it, and he will send you three letters. That's the whole conversation, that's how they talked to themselves... It's good when some interesting woman turns up... Well, the kind that most men like - so that everything is just right for her... Oh, such women always know what to answer you, how to look at you. It is very good when such a woman works at the cash register... But it is rare, even very rare. That's why, you hear, (he threatens the sky with his fist) I will never go to work as a security guard in a store or in any other place. I wonder what's going on, Marichka... Did she wake up or is she still asleep... She didn't give birth to my children, so let her suffer from jealousy and loneliness now. But now there is nothing to mention about it. Almost nothing matters now... And it's still cold in the morning... It's May for you... If only Ganya hadn't crossed the track now... Where is that train? It would be better to go long distance. They drive faster. Someone is already leaving... Grandfather!
Pavlo: Wow!
Peter: Yes.
Pavel: What are you doing here?
Peter: I breathe the morning air. Go away, go… Can't you see that I need solitude and concentration?
Pavel: Are you drunk?
Peter: No.
Pavlo: Did you smoke something?
Peter: You smoked yourself.
Pavlo: What the hell are you sitting here?
Peter: Because it's nice here. You see how cozy it is here, how the birds are singing in the bushes. I'll listen to them a little more... And you go, go, Pavle. Leave me in the midst of this beauty.
Pavlo: Don't be stupid, neighbor. We have known you for twelve years.
Peter: So what?
Pavlo: And the fact that I can give you any advice. Because I know you well, Peter. And that's why I advise you to get up now and go home to your wife. can you hear me
Petro: No, I don't hear. I hear birds, I hear a plane somewhere in the sky, I hear a grumbling in my stomach... But I don't hear you, Pavle. Go yourself. You have an important job. You can't be late. I know you always come to work on time. Why would you now, because of me, disturb your established schedule.
Pavlo: Neighbor, I'll come back. What do you want to prove with this seat of yours on the track? You have such a beautiful wife. You don't have a very difficult job. How I wish I had a job like this…
Petro: Everything is decided, tomorrow you will go to my work instead of me. I give you my work. Just get off me now. If you make too much noise, people will gather... But I don't need people at all. I feel so good now, so easy... You can't even imagine how good it is to send everything to my uncle, to relax completely...
Pavlo: But what about you?
Peter: What's wrong with me... I'm fine. I do what I want. Maybe for the first time in my life I am doing as I see fit. Once upon a time, my parents taught me how to live, scared me with the difficulties of life, did not believe in me... Then I learned by doing stupid tasks. Then he started working, as they say, "for my uncle". Then the devil forced me to marry. Then…
Pavlo: But who has so many...
Peter: That's the point! That everyone, like robots, executes the same program. And I've been following it carefully until now. But my patience kicked in, you know? Let it all go, let it all disappear... Where is that train, uncle, take it away?! Pavel, don't stand here like the last sheaf in the field. I'm serious. They are waiting for you at work. You have children, you have old parents, you have loans... You have to go to work, Pavle. Leave me alone, for God's sake.
Pavel: No, I have to go to your wife or call the police. It's not a joke. This show you put on is starting to bore me. do you hear Do you think that…
Peter: I don't think anything. I know that for the first time I am doing exactly as I want. Tell me, when was the last time you did something like that? When could you tell yourself that your life belongs to you, that no one, not even close people, can control it? This is a very important question, Pavle. I only now realized how important it is.
Pavlo: No, I don't need to call the police, I need to call the mental hospital right away.
Peter: Don't you dare, because then I'll shoot myself (takes out a gun from his pocket and points it at his temple).
Pavlo: Quiet, quiet... I'm not calling anywhere, Peter. That you immediately ...
Peter: No need to call. Because when a person has finally decided something...
Pavel: Yes, yes...
Peter: Why does everyone think that a person must be saved...
Pavlo: But I just...
Peter: Why does everyone think that I don't know what I want, that I need to be constantly guided, that I don't have my own worldview. This is very offensive, Pavle. To live in the world for forty years and not have the opportunity to decide for yourself when and what to do.
Pavel: No one wishes you harm. I'm sure no one.
Peter: Are you sure...
Pavel: You are a little tired, my friend. did you drink yesterday You probably drank yesterday, had a fight with a woman, went to see your mistress, and she wasn't in the mood either. It all annoyed you terribly, it all seemed to you like a real conspiracy... It was, am I right? And then again... Then you got very bored. Oh, I know how it is... You thought that everything was against you, that.... Well, you understand me. And that's why you decided to show yourself a little... This is also understandable. I myself sometimes want to take up arms and attack this stupid world. I sincerely want, Peter! But I understand that it will pass quickly... You just need to get drunk in time, you just need to remind yourself.
Peter: Go to work, Pavle.
Pavlo: Yes, I'll go, I'll go... Just don't be nervous, because there's nothing to be nervous about. I understand that there are things that are difficult to talk about. For example, about some serious illness... Maybe you got sick? Yes, you got sick and want to cross yourself. But it's never too late to start a fight... Do you hear that, Peter? It is never too late to go to the doctor, borrow money from friends, pray...
Peter: Why don't you go, Paul…. You see, you can't convince me, because I'm not sick, this whole world is sick (draws a circle in the air with a pistol). No, at first I thought differently... I thought I didn't understand something. I thought for a long time, Pavle. You know, we were not trained to think, we were trained to work, from early years, until we lost consciousness... But over time, I trained myself to think. That is, I began to take my eyes off the ground. Sometimes he started to look up. And then I realized something...
Pavlo: Well, you understood something there... But we are not all to blame for that.
Peter: Guilty!
Pavel: Why?
Peter: Because you don't try to think for yourself and prevent others from thinking.
Pavel: I will go to Maria, Peter. I see that I myself will not convince you... Maybe Maria will explain it better... You are something very wrong... I left...
Peter: Stop, friend (points a gun at Paul). You will not go to my woman, you will immediately go to your shitty job! I don't want to shoot you, but I'm not going to persuade you either. Therefore, you will now cross the track and head to the place where you have been waiting for twenty minutes. Mind you, I'm not kidding. I don't have time for jokes.
Pavel: (frightened) Yes, I will go. I'm going, you see...
Peter: No, I don't see it yet. Faster, my friend, faster! That's how you love your work, lazy people (laughs). Say hello to your boss. I know he likes my wife. Then you tell him that she will be free soon. So say it, Pavle!
Pavlo crosses the track, looks over his shoulder at Peter once more, and then leaves the stage with an expression of fear and surprise on his face. The lights on the stage go out.
A friend's conversation
The place of action is the same. Peter walks along the track and checks the gun. It can be seen that he is nervous. He looks around and sometimes takes off his cap, then puts it back on. Suddenly he notices someone and quickly gets on the track. A little later, a frightened Ganya appears on the stage.
Ganya: Is that you?!
Peter: You see that I am. What wind brought you here! Go, go, where you were going...
Ganya: You are crazy!
Peter: No, I recently recovered, Ganya. But we have to talk about it for a long time, I'm not in the mood right now. It's already getting warmer. That's good. Does your husband sometimes not go fishing?
Ganya: Are you mocking?
Peter: I'm sorry I didn't come yesterday. I wanted to be alone, to move... The guys called me for a drink, but I refused. I really wanted to, but I refused, Ganyu. I was thinking about you. You know, I rarely don't think about you...
Ganya: Come with me, Peter. Don't be ashamed... Take your things from home and come to me. I already told my husband about us...
Peter: You? did she say And him? Why did you do it?
Ganya: Because, as it turned out, everyone knows that you and I are together. And my Vasyl also knew... He is moving to the village, to his parents. He wanted to return to the village for a long time and suffered in the city because of me. The children, of course, will stay with me, but I will often take them to my mother. She doesn't mind. She understands that I work in a bank and can't...
Peter: Huh... It's not even interesting somehow.
Ganya: Not interested? Of course, it's more interesting to sit on the tracks with a gun in your hand.
Petro: Yes, much more interesting! I still want to undress, because for some reason I got very hot. Aren't you hot, Ganya?
Ganya: Please, Peter, don't do this! I didn't blame you for anything.
Peter: You are all to blame, everyone... Because you always expected something from me. You kept making me do things I didn't want to do. And it's my fault that I didn't send you all sooner, that I obeyed your stupid demands for so long (takes off his clothes and remains only in his underpants).
Ganya: But we were good together. Remember how you and I started dating... It was the end of August...
Petro: I don't want to talk about it (folds clothes on the track and sits on it).
Ganya: The air was warm and clean...
Peter: I don't care at all.
Ganya: Ripe plum berries fell on the sidewalks and clung to the soles...
Petro: Why do you remember all this?
Ganya: I came home from work in a very short skirt, in a red coat with high heels...
Peter: I don't understand what you want to prove to me.
Ganya: My legs were tanned then, and I purposely walked a little slower so that the men could get a good look at them...
Peter: I don't want to know that.
Ganya: I was naked under the skirt then. It excited me. This excitement was transmitted to the men who met me on the way... It was transmitted to you, Peter. Will you object?
Peter: I don't care.
Ganya: No, then you didn't care at all. You approached me and asked: "Are you married?". It surprised me a little, but I did not hide the wedding rings. I told you, "Yes, married, but it doesn't matter much." You smiled and invited me for coffee. do you remember
Peter: What do you need from me? You see that I have already made up my mind. You want to talk to me, but you will not succeed. Leave me alone, you hear? Go to your Vasyl. You will still be fine.
Ganya: If I didn't love you...
Petro: No need, Ganya.
Ganya: No, you must listen to me, you must hear... I am already over forty, I have children, I have a husband with whom I have never had love. Of course, there are hundreds of women like me in our city, but what do I care about them. Whoever is happy is right - that's what they say, it seems. And I had simple female happiness with you, and my friends were jealous of me, and everything was wonderful... But there was always something like that in you. You always lacked something. And I could never explain to myself what exactly is gnawing at you... So even now I don't understand your behavior. Have you decided to kill yourself? Do you want to make people close to you unhappy? Very good, Peter. I suspected that you have vivid fantasies about women... But I didn't even suppose that you want to die somehow strangely.
Peter: Have you ever asked me about happiness? You asked me: do you like everything? are you satisfied with everything? I am very glad that you have found your simple female happiness... But I will never find my male one. where are my sons where is my home Where is my tree under that house? I don't know when everything went wrong... Why everything turned out so disgustingly in my life...
Ganya: I always thought that...
Petro: Yes, Ganyu, you are handsome, beautiful. I had real love with you, experienced many sweet moments...
Ganya: And you will have more, my love! come to me Take your clothes and let's go home... I'll make us some delicious coffee, I....
Peter: I see, you don't hear me at all. I am now where I need to be. I am between heaven and earth, on my track. Which of the people can confidently say that he has found his groove? Everyone just complains that life is passing by, or pretends that they have achieved what they wanted. No, I'm not interested in it at all. Let others adapt, lick their ass with this stupid life...
Ganya: Did you really have such a bad life?
Peter: I had a terrible life, Ganya. Only now, sitting on the track, I realized how late I was with the changes...
Ganya: It's not a change, it's... end.
Peter: Look up, Ganyu. Look around you. what do you see
Ganya: Don't make a fool of me.
Peter: You see how beautiful it is around us... The bushes are blooming beautifully, the grass is growing beautifully, the birds are singing beautifully... (he straightens up to his full height and starts shouting) The sun is shining beautifully, the clouds are flying beautifully in the sky, the wind is blowing beautifully, the leaves are fluttering beautifully on the trees, beautiful, beautiful, beautiful, beautiful, beautiful, beautiful....
Ganya: Enough, enough, Peter! You've gone completely crazy, you need to be taken to a doctor immediately (searches for phone in bag).
Peter: (looks at Ganya with fierce eyes) Just try to do it! Just refer me to a doctor or some other shitty goat! (points a gun at his temple). If I see someone here in uniform, I'll shoot myself. You hear me, woman! I'll shoot myself with this iron crap.
Ganya: (begins to retreat little by little, looking at her lover with frightened eyes) You are no longer my Peter. Someone else is talking to me. The one who always sat in you. I'll go, I'll go...
Peter: Yes, there is nothing more for you to do here.
Ganya: I will go...
Peter: Don't call anyone else to me. Believe me, it won't give anything, it won't change anything...
Ganya: (very quietly) What is this doing to you... Don't kill anyone. My God….
Petro: Hey-hoy! Go faster, faster! I'm following you.
Ganya begins to walk faster, and then runs, holding the bag and pausing. Petro shouts something else after her, but then quickly sits down on the track and covers his head with his hands. The lights on the stage go out.
The third conversation
The platform is flooded with light. Petro is lying on the track, covering his eyes from the sun with his hand with the gun. He begins to sing softly. Then he hears someone singing to him from the bushes. Because of this, he sits down on the track and looks intently in the direction where the singing is coming from. Almost immediately, drunkard Yarem crawls out of the bushes, dragging a dirty orange bag behind him.
Peter: Who are you going to take this to, friend?
Yarema: It looks like you're okay.
Peter: No, you can't come to me.
Yarema: Why?
Petro: Because I am a dangerous, sick person. Everyone tells me so. Do you see this gun?
Yarema: I see.
Peter: Then where are you going to go, you idiot!
Yarema: What do I need your gun... I don't prevent you from playing with it. I myself have something to do (opens the package and takes out an opened bottle, closed with a paper stopper). will you
Peter: No. I have work to do.
Yarema: And so what... The matter will not escape you.
Petro: The case may not run away, but I can run away from the case because of your vodka. Therefore, drink and hide this poison so that I will not see it again.
Yarema: (takes three big gulps) In vain, in vain refused... When it's completely bad, it helps a little. Listen, can I go with you too?
Peter: What?
Yarema: But I will sit with you a little here, from the edge... (crawls to the very track)
Peter: Don't you understand why I'm sitting here?
Yarema: But why not... I understand, of course. That's why I want to wait with you. Maybe sing something...
Petro: Friend, I am waiting for death.
Yarema: And who is not waiting for her. Or some oligarch who lost his mind because of money. He is probably going to live forever. And really, why should he not live when everything is possible.
Peter: What is your name?
Yarema: The woman calls Yarema, and her friends call her Yarko.
Peter: Peter (holds out his hand to Yaremi).
Yarema: Did you get fired or something? There are probably many children and nothing to feed. It always happens like this... Five children, a sick wife, no job... So what should Ivan do who is in such trouble. It happened to me somewhere like that...
Petro: No, I am sitting here of my own free will.
Yarema: How is it...
Peter: Because I understood that everything in this world is set against man. Only maybe trees and birds are not, but everything else is against it. Why are you drinking, Yarema?
Yarema: But do I drink... I drink little by little, for the sake of my mood.
Peter: Don't say that... You drink because life doesn't turn out the way you want it to. You may not know how it should work for you, but you feel that something is wrong... Yes or no?
Yarema: Maybe so... But life is still good. No matter what disaster happens, there is always hope that tomorrow will be a little easier.
Petro: And what to do when it doesn't get easier? When everything just gets worse... Don't you see that a person is not considered a person, that everything is for sale, that there is no hope for anyone?!
Yarema: That is true, but I still have hope...
Petro: To whom?
Yarema: On him, probably... (raises his eyes upwards).
Peter: Everyone hopes in Him, but not everyone is lucky.
Yarema: That's true.
Petro: And if it is true, then you must understand why I am sitting here right now. Let those who are not lucky continue to reassure themselves, hope for something. Let the successful think that they achieved success through their own efforts. But I sit on the track and know that the distribution took place even before they were born, that they all have only what they have always had. Я вийшов з туману… Я звичайна, нещасна людина… Я можу вмерти і хочу вмерти… Я нічого про себе не вигадую…
Ярема: Звідки ти тільки того набрався…
Петро: Зі свого власного життя, Ярко.
Ярема: Складне в тебе тоді життя.
Петро: Як в більшості.
Ярема: Але ж не всі приходять, як ти, на колію.
Петро: Так, далеко не всі. Але я мушу тут бути. За всіх інших мушу тут бути.
Ярема: Тоді я теж буду тут, з тобою.
Петро: Для чого тобі це? Ти ж казав, що любиш життя.
Ярема: Люблю, це правда.
Петро: То якого біса ти будеш зі мною отут сидіти?! Ні, я не дозволяю тобі даремно гратися з життям. Бери свою пляшку і рухайся далі (махає рукою в невизначеному напрямку).
Ярема: Чекай… Послухай мене. Мені є п'ятдесят сім років. Майже двадцять з них я безупинно пиячу. Дружина вигнала мене з дому. Діти не говорять зі мною. Вже два роки я дуже важко хворію. Увесь день я ходжу по зупинках, смітниках, підвалах, горищах…
Петро: Ти не мусиш мені сповідатися.
Ярема: Але я хочу сповідатися. Я ще нікому ніколи не відкривався до кінця.
Петро: То говори швидше, бо скоро вже буде… Говори, не зупиняйся!
Ярема: Так, я хочу сказати, що є люди злі, а є добрі, є горді й лагідні, є веселі і байдужі, є…
Петро: Говори тільки про те, що тебе дуже хвилює.
Ярема: Так, я говорю, що є люди бідні, а є багаті, є дурні, а є дуже розумні, є гарні, а є…
Петро: Друже, ти перепив.
Ярема: Ні, все добре.
Петро: Звідки тоді ця нісенітниця?
Ярема: То задля хоробрості. Мені треба зібратися.
Петро: Вже нема часу збиратися.
Ярема: Добре, зараз я почну… Є люди слабкі, а є хижі, є підступні, а є безтурботні, є віруючі, а є…
Петро: Баста, баста. Я вже зрозумів, що ти нездатний до сповіді.
Ярема: Так, не здатний.
Петро: Але ти ще можеш себе врятувати.
Ярема: Ні, я лишаюся з тобою. Лікар дає мені десь два-три місяці. Тільки я не бачу сенсу так довго чекати.
Петро: Ну дивися… Може ти і правий.
Ярема: От і добре. Ковтни, хоч трохи, бо я вже не можу того пити, а лишати шкода (протягує Петру пляшку).
Петро: (спочатку пильно дивиться на пляшку, потім на Ярему, а потім швидко бере пляшку і випиває все до краплі) Це насправді якась отрута…
Ярема: (сміється) Це ще бальзам порівняно з тим, що я пив минулого тижня.
Петро: (насторожився) Хтось мене кличе…
Ярема: Та ні, це діти, напевно, кричать. Тут неподалік садочок. Ще мій син…
Петро: Ні, то голос дорослої людини, Ярко. Це голос… Це голос моєї дружини! Павло… Зрадник… Я ж його просив… Що мені їй сказати?!
Починає швидко ходити по колії з одного боку в інший. Ховає пістолет під купу одягу, але потім знов дістає. Коли Марія з‛являється на платформі, повертається до неї спиною. Світло на сцені гасне.
Розмова четверта
На платформі стоїть бліда Марія. Петро не дивиться на неї. Ярема починає щось співати.
Марія: Так не хотілося сьогодні вставати. Я і зараз жалкую, що так рано встала. А ти коли прокинувся, Петре? Ти вийшов так тихенько…
Петро: Тобі не треба було знати, що я тут.
Марія: Ти думаєш, що я б сама не здогадалася? Мені щось таке снилося цими днями. Ніби ми з тобою ідемо по самому краєчку даху якогось хмарочосу. Нам чомусь весело і легко. Ми навіть не дивимося собі під ноги. Ідемо, ідемо… Але раптом з‛являється велика тінь, яка загороджує сонце. Ти лякаєшся той тіні, кричиш і зриваєшся з даху… А я не встигаю тебе схопити і дивлюся, як ти повільно падаєш і щось мені говориш, говориш, говориш… Після того сну мені стало так сумно, так тривожно… І ось ти тут… Невже сни мають таку силу!
Петро: Що я можу тобі сказати…
Марія: Петро, ще не пізно зупинитися.
Петро: Пізно… Дуже пізно, люба. Я переступив в собі щось важливе. Мене вже нема там, де ти звикла мене бачити. Це важко пояснити, але це правда.
Марія: Що я буду робити без тебе?
Петро: Ти щось придумаєш… Ти мусиш щось придумати!
Марія: Ти сам не знаєш, що зараз мені говориш.
Петро: Ні, я знаю… Марія, ми прожили з тобою не тяжке, але досить пусте життя. Ми все робили тільки для себе. З самого початку наша сім‛я була якась замкнена, ізольована від всього, що діялося навколо. Усі ті роки ми перетравлювали самі себе. Погодься, це не могло закінчиться нічим добрим. Ти скажеш, що в нас була багато щасливих днів і навіть тижнів. Так, це правда. Але ті щасливі часи були здобуті нами за рахунок відмови від справжніх бажань. Ми ніби домовилися з тобою про те, що будемо щасливими без зайвих зусиль. І це була наша велика помилка.
Марія: Не кажи так…
Петро: Ти сама це все чудово знаєш.
Марія: Ти просто ніколи не міг жити спокійно, як вміє більшість людей. Тобі завжди здавалося, що ми щось не так робимо, не про те говорімо. Згадай, як ти завжди нарікав, що не маєш чіткої мети…
Петро: Нарікав. Але нарешті я маю свою мету.
Марія: Яку?
Петро: Я вже на колії, це головне. Ніхто… Чуєш, ніхто вже не зможе зрушити мене з цієї колії.
Марія: Тоді і мені треба встати на туж саму колію, бо…
Петро: Стій, жінко! Ця колія не для всіх. Тобі треба щось інше. Чуєш? Тобі треба жити далі.
Марія: Звідки ти можеш це знати?
Петро: Бо я знаю тебе, люба.
Ярема: Послухай свого чоловіка, жінко. Ми вже кінчені люди. Тобі нас важко зрозуміти.
Марія: Це ти намовив Петра піти з тобою на колію?
Петро: Він тут зовсім…
Ярема: Так, це я. Він довго вагався, але я довів йому, що сумнів — це не чоловіче діло. Я йому пояснив, що або зараз, або ніколи… І він послухав мене, жінко. Без мене він би ніколи не наважився встати на цю колію. Але я вже був тут і змусив його прийняти рішення.
Петро: Він бреше, Марія.
Ярема: Ні, я говорю, що є насправді. Ми з твоїм чоловіком знайшли один одного. Він мусить дякувати мені, що я був наполегливим та переконливим.
Петро: Не слухай його, люба. Він випив зайвого і тому…
Ярема: Говори, говори… Мені смішно від того, як ти виправдовуєшся. Я думав, що ти дійсно рішуча людина. Що, може хочеш вбити мене? То вбивай, мені вже все одно. Я вже скоро піду туди (тицяє пальцем у землю). Ти знаєш, що я не жартую.
Петро: (повертається в бік Марії) Він дійсно хворіє, але він не примушував мене залишиться з ним на колії. Я сам і тільки сам вирішив це зробити, бо мені набридло це наше пусте життя. Я хотів …
Ярема: (вихоплює з руки Петра пістолет і швидко відповзає в бік) Ти, я бачу, зовсім розм‛як, Петре. Як тільки з‛явилася твоя баба, ти став якимось млявим і багатослівним. Але я не дозволю тобі втратити гідність. Ти залишишся тут, зі мною, докінця. Сідай на колію, Петре… Сідай обличчям до мене. В нас з тобою ще є трішечки часу для того, щоб сповідатися один одному…
Петро: Це дурні жарти, Ярко.
Ярема: Ні, це зовсім не жарти, друже мій. Сідай на колію і слухай мене. Зараз я вже готовий розповісти свою історію.
Петро: Не хочу я слухати твою…
Ярема: Ти будеш слухати (зводить курок пістолета і мітить в Петра) і ти теж (переводить дуло на Марію). Коли і де я ще знайду таких вдячних слухачів… Все, я вже починаю… Приготуйтеся слухати довго і уважно.
Петро: (сідає на колію) І чому я тебе відразу не прогнав…
Ярема: Я сказав слухати, а не робити мені зауваження.
Марія: (налякано) Ми зрозуміли (сідає на платформу).
Ярема: Це добре. Я почну з дитинства. Думаю, що вам буде цікаво.
На платформу виходить трохи розгублений репортер Марко. На плечі в нього сумка, в правій руці диктофон. Він дивиться на всіх присутніх і не наважується заговорити. Він ще не розуміє до пуття, що відбувається, але ніяк не може знайти правильного питання.
Ярема: Хто ти є?
Марко: Та я, власне кажучи…
Ярема: Журналіст?
Марко: Так, репортер.
Ярема: Це чудово. Сідай поряд з нею (вказує на Марію).
Марко: А може… А нащо вам це?
Ярема: Сідай, я казав. Це добре, що в нас з‛явився репортер. Він буде ставити мені питання про моє життя, а я розповім все, що тільки згадаю. Цікаво я придумав?
Марко: (сідає поруч з Марією) Але я про вас нічого не знаю. В мене за півгодини зустріч з одним відомим письменником. Хоча, я розумію, що це вас не дуже обходить… Послухайте, коли я не прийду на ту зустріч, то мене звільнять. Я вам чесно кажу. Мені тільки тридцять років, а я вже маю двох дітей і старих батьків на шиї. Вони повністю від мене залежні. Відпустіть мене, будь ласка. Обіцяю, що не звернусь в поліцію, що…
Ярема: Заспокойся, репортер. Ти нікуди не підеш, доки не розпитаєш мене як слід. Чому ви завжди берете інтерв'ю в якихось відомих письменників, в якихось депутатів з товстими дупами. На простих людей ви зовсім не звертаєте уваги. What is your name?
Марко: Марк.
Ярема: Це не діло, Марко. Хіба проста людина менш цікава, ніж оті всі так звані зірки?! Ми теж хочемо висловитися, теж потребуємо уваги. Чим, кажи, нецікаве моє життя?
Марко: Не можу сказати, бо я вас….
Ярема: От зараз і взнаєш, Марко. Вмикай свій диктофон і починай мене питати. В нас не дуже багато часу, але ми встигнемо. Так, я впевнений, що ми встигнемо… Перше питання, будь ласка.
Усі присутні на платформі напружено дивляться один на одного. Здалеку чутно голоси операторів залізниці. Світло на сцені гасне.
Розмова п'ята
Платформа, колія. Певний час вже триває інтерв'ю. Усі присутні втомлені від напруги. Марія тихенько плаче. Петро сидить на колії і дивиться собі під ноги. Обличчя Марка почервоніло та спітніло. Ярема час від часу тре ніс дулом пістолета і голосно відповідає на питання Марка.
Марко: Скільки жінок було в вашому житті?
Ярема: Це складне питання, Марко. Мені треба трохи підрахувати (сміється). Хм… Я думаю, що десь біля тридцяти п‛яти. Жінки… З ними в мене було все добре.
Марко: А як дружина реагувала на ваші адюльтери?
Ярема: На що?
Марко: На любовні пригоди, на зради.
Ярема: Та як та курка могла реагувати… Сварилася зі мною, звичайно. А що я міг зробити, коли в мене така природа.
Марко: А що для вас є гріхом?
Ярема: Зараз подумаю… Зараз… Гріх — це коли ти робиш щось таке, що тобі не подобається. Ти ніби зраджуєш собі чи що… Десь так.
Петро: Тобі подобається тримати людей в полоні?
Марія: Петре, не треба.
Ярема: Це інше. Ви самі себе загнали у цей кут. Тому чекайте. Моя сповідь майже скінчилася. Марко, спитай мене ще про маму.
Марко: Що саме вас запитати?
Ярема: Чи люблю я свою рідну матінку.
Марко: І як, любите?
Ярема: Щоб аж так дуже любив, то ні. Але я її поважаю, Марко. Так… Вона подбала про мене. Вона мені дала багато добрих порад.
Петро: І обдурювати людей тебе теж мама навчила?
Ярема: Ти щось забагато став говорити… Не псуй моєї вистражданої сповіді. Коли б ти знав, як важко простій людині про себе розповідати. Завжди є спокуса трохи прикрасити, трохи недоговорити. Але я хочу, щоб моя сповідь була справжньою, тому говорю все, що тільки можу згадати. Я відчуваю, що з кожним словом мені стає легше і легше.
Петро: А мене з кожним твоїм словом все більше нудить.
Марія: Петре…
Петро: Тепер я зрозумів, чому не треба брати інтерв'ю в так званих простих людей. Вони не можуть вчасно зупинитися. Їм чомусь здається, що треба розповісти про себе цілий роман. Але ж ясно, що цей роман нікому не потрібний.
Ярема: Ти мені просто заздриш.
Петро: Ага, сто разів. Чому не йде той клятий поїзд! Це все треба швидше закінчувати.
Марія: Я не можу на це дивитися.
Ярема: Робіть собі що хочете, а мені треба виговоритися до самого кінця. Питай мене ще щось, Марко.
Марко: Та ніби вже нема про що питати.
Ярема: Ти ще не питав мене про то, яку їжу я люблю більш за все. Про це зараз питають усіх відомих людей. Але я не гірше за них розуміюся на їжі. Я і сам вмію досить непогано варити, Марко. Особливо добре я вмію готувати свинину… Мені тільки дай шматок свинячої вирізки… Не кожна жінка зуміє зробити з ним те, що зроблю я.
Марко: (награно) Це дуже цікаво.
Ярема: (звертається до Петра) От, бачиш… А ти казав, що нікому не потрібен мій досвід. Та я можу ще такого вам розповісти… Тільки не маю вже часу.
Петро: Краще пристрели нас всіх, бо слухати цю маячню стає неможливо.
Ярема: Коли я вас пристрелю, то хто мене тоді буде слухати. Ні, друзі, ще почекайте, ще не час мені зупинитися.
Марко: А мені вже час шукати іншу роботу. Можна я хоч подивлюся на свій телефон?
Ярема: Потім, Марко, потім. Спитай мене ще про те, чому я прийшов саме на цю колію.
Петро: Ти не йшов ні на яку колію. Ти просто помітив мене і вирішив скористатися нагодою…
Ярема: Помиляєшся, друже. Я навмисно йшов на цю колію. Як і ти, я хотів кинуться під перший ліпший потяг. І я теж розумів, що в мене може нічого не вийти, бо не всі потяги швидкі. Деякі з них все ж таки встигають зупиниться. Але я побачив в тебе цей пістолет і зрозумів, що ти підготувався до самогубства значно краще за мене. Тому я вирішив діяти напевно…
Петро: Треба було здогадатися… Ще тоді, коли ти пхав мені в обличчя цю смердючу пляшку.
Ярема: Я ще не договорив, Петре. Цю колію будував мій батько. За час будови він став інвалідом. Потім жив на мізерну пенсію. Потім пив і помер як пес от на цій платформі, збираючись поїхати до родича. Ти записуєш, Марко?
Марко: Так, диктофон працює.
Ярема: Коли лікар казав, що в моїх легенях велика пухлина, і жити мені, навіть з допомогою всіляких там терапій, залишилося майже нічого, я вирішив, що загину саме там, де і мій батько.
Марія: Ми вам дуже співчуваємо.
Ярема: Ні, не треба цього. Я розумію, що ви хочете якомога швидше звільнитися від мене. Нічого, це станеться зовсім скоро.
Петро: Хтось іде…
На платформу вибігають троє поліцейських. Вони озброєні, але явно не хочуть стріляти. Слідом за ними починають з'являтися окремі люди. Деякі з них зникають, деякі залишаються, дивлячись на колію з-за спин поліцейських.
Перший поліцейський: Опустіть зброю.
Другий поліцейський: Звільніть людей.
Третій поліцейський: Зійдіть з колії.
Марія: Не стріляйте, будь ласка! Там мій чоловік.
Марко: Що то буде…
Петро: (до поліцейських) Це я почав. Чоловік з пістолетом ні в чому не винен. Не чіпайте його. Він зараз сам віддасть вам зброю. Правда, Ярко, ти віддаш? Ти ж бачиш, що в нас з тобою нічого не вийде. Забудьмо про це. Ну, кинь їм той клятий пістолет…
Ярема: (ледве чутно) Мені вже треба до тата.
Петро: Що ти говориш, Ярко? Ми тебе погано чуємо.
Ярема: (голосніше) До тата.
Петро: Ще встигнеш до тата. Ми знайдемо тобі доброго лікаря. Я сам буду платити за твоє лікування. Не втрачай надії, друже. Тільки віддай їм пістолет, і все буде добре.
Ярема: Вже пізно, Петре. Тато чекає на мене. Він кличе мене до себе щоночі. Я все вам розказав… Все… Мені більше нема чого тут робити.
Петро: Я теж думав, що мене вже нічого тут не тримає. Але це далеко не так, Ярко. Ми всі потрібні один одному. Ми всі….
Чується гудок потяга. Усі здригаються та на якусь мить завмирають. Марія зривається з колін. Марко притискає диктофон до грудей. Люди підходять до самого краю платформи.
Перший поліцейський: Негайно віддайте зброю.
Другий поліцейський: Ми зараз будемо стріляти.
Третій поліцейський: Вам більше не можна залишатися на колії.
Ярема: (притискає дуло до скроні) Зараз я всіх вас звільню (стріляє в себе і вмирає).
Петро: (біжить разом з поліцейськими до тіла Яреми) Це я винний!
Марія: (закриває обличчя руками) Ми всі винні.
Марко: Оце репортаж буде…
Тіло Яреми забирають з колії і відносять. Шум поїзда, що наближається, стає все виразнішим. Світло на сцені гасне.