Украинец строит метро «Верхние Лихоборы»

Александр Сергеевич Савченко, 31 год. Украина. Специальность: метростроевец. Фотопроект «Москвичи»

По специальности я горный электромеханик, Донецкий национальный технический университет. Дома был простым рабочим, исполнял обязанности механика участка, замначальника и помощника начальника участка. Здесь уже механик участка.

Изначально я не хотел ехать в Москву и в большие города. Мне нравится поселок, если честно, мне бы в огороде покопаться. Пришлось, судьба заставила. Мой Дмитров — маленький городок, шахтерский, 50 тысяч население. У нас на территории города три шахты глубокого заложения. Город сформировался вокруг шахт: сначала было село, надо было строить шахту, расширяться, людей везли из разных городов, переманивали, как обычно везде делают.

От Донецка Дмитров — час езды, если быстро ехать, за полчаса можно добраться.

Сейчас он на украинской стороне.

Родители, сестра остались там. Помогаем им. Как стал механиком, начал немного помогать, до этого они помогали мне. Виноградик недавно привозили, который я сам выращивал. Там у меня плантация, я даже вино делал столовое. Это у нас поколениями — дедушка, прадедушка, теперь я делаю. На даче — куры, утки. Я здесь два раза нарушал правила дорожного движения — штрафы туда приходят. Родители злятся, что я гонял. Здорово гонял…

В Москве я уже два года. До этого бывал тут, конечно. Раньше каждый год в Москву ездил.

Мечта? Чтобы война закончилась. И вернуться назад. Это моя мечта. Да, Валь? Валентина меня не поддерживает, говорит, что здесь больше перспектив для детей. А там дом. Очень грустно бывает. Поэтому когда работу официальную нашел, стало как-то весело, радостно. Ну, конечно, для счастья только не хватает квартиры своей тут! Для счастья. Да, Валентина? Метро строю, тем более строить я люблю. Вообще красота.

НА РОДНОМ ЯЗЫКЕ
Олександр Сергійович Савченко, 31 рік
Спеціальність: метробудівник

За фахом я гірничий електромеханік, Донецький національний технічний університет. Вдома був звичайним робітником, виконував обов’язки механіка дільниці, заступника начальника та помічника начальника дільниці. Тут вже механік дільниці.

Від самого початку я не хотів їхати до Москви та у великі міста. Мені подобається селище, якщо відверто, то мені б на городі покопатися. Довелося, доля змусила. Мій Димитров ( зараз перейменовано на Мирноград, – ред.) маленьке містечко, шахтарське, 50 тисяч населення. У нас на території міста три шахти глибокого залягання. Місто сформувалося навколо шахт: спочатку було село, треба було будувати шахту, розширюватися, людей звозили з різних місць, переманювали, як зазвичай скрізь роблять.

Від Донецька до Димитрова - годину їхати, за півгодини можна дістатися. Зараз він на українському боці.

Батьки там, сестра залишилися. Допомагаємо їм. Як став механіком, почав трохи допомагати, до того вони допомагали мені. Виноградик нещодавно привозили, котрий я сам вирощував. Там у мене плантація, я навіть вино робив столове. Це в нас поколіннями – дідусь, прадідусь, тепер я роблю. На дачі – кури, качки. Я тут двічі порушував правила дорожнього руху – штрафи туди приходять. Батьки зляться, що я ганяв. Здорово ганяв…

У Москві я вже два роки. До цього бував тут, звичайно. Раніше кожен рік до Москви їздив.

Мрія? Щоби війна закінчилася. І повернутися назад. Це моя мрія. Так, Валь? Валентина мене не підтримує, каже, що тут більше перспектив для дітей. А там дім. Дуже сумно буває. Тому коли роботу офіційну знайшов, стало якось весело, радісно. Ну, звісно, для щастя бракує тільки власної кватири тут. Для щастя. Так, Валентино? Метро будую, тим більше, будувати я люблю. Взагалі красота.

Антон Карлинер, специально для «Новой»