Кров, піт та мокрі майки

Є такий дещо чорний, хоча дуже правдивий жарт: коли Голлівуд закінчить робити рімейки гарних стрічок, він перейде до поганих. Десь у десятих роках цей жарт перестав бути таким, коли Голлівуд став створювати рімейки вельми одіозних стрічок, таких от як, наприклад, "День жінки" режисера Мейра Заркі чи "Маніяк" Вільяма Ластіга. Рано чи пізно (втім, вийшло дійсно пізно) бажання зробити рімейк виникло і стосовно культового бойовику епохи відеосалонів "Будинок на дорозі" режисера Роуді Геррінгтона з Патріком Суейзі та Келлі Лінч в головних ролях. Стрічка ця, знята у 1989 році, в першу чергу у США стала уособленням виразу "так погано, що гарно", будучи однім з останніх акордів мейнстрімного кінематографічного кітчу вісімдесятих, знаходячись десь поруч з "Коброю" Джона П. Косматоса чи "Американським гімном" Альберта Магнолі. Оригінальний "Будинок на дорозі" з його чотирма номінаціями на "Золоту малину", посередньою касою та ненавистю з боку критиків, був доволі прямолінійним експлуатейшеном, якій не боявся ані на жоден кадр бути занадто диким, смішним чи тупим; іноді справді здавалось що бойовик Роуді Геррінгтона за замовчуванням і не міг бути інакшим, оскільки вбирав в себе усі можливі штампи маскулінного кінематографу 80-х, з їх культом чоловічої сили та, врешті-решт, нехтуванням суб'єктності жінок. Рімейк 2024 року, який став головним хітом стримінгу Amazon, був знятий режисером Дагом Лайманом, який більш відомий за своєю тетралогією про Джейсона Борна. Широкій прем'єрі фільму передував невеликий скандал з боку постановника, який вирішив публічно бойкотувати власну стрічку у зв’язку з незгодою з політикою Amazon щодо ії релізу лише на стримінгу в обхід кінотеатрів, оскільки режисер вважав що знімає фільм суто для кінотеатрального перегляду. Чи став би фільм хітом саме кінотеатрального прокату? Чесно кажучи, не гарантовано. Важливо зауважити що цей бойкот так чи інакше зміг спрацювати як одна з форм піару, потенційно привернувши увагу до бойовика навіть тих хто не є його ЦА. Варто нагадати сюжет оригіналу та рімейку, який зазнав лише косметичних змін: колишнього професійного бійця Елвуда Далтона запрошують попрацювати викидайлом у барі на придорожній трасі у Флориді. Сподіваючись почати нове життя і забути про минуле, герой погоджується на пропозицію. Поступово він починає наводити порядок у цьому закладі, який відомий своїми постійними бійками. Але незабаром місцеві кримінальні боси починають на Далтона полювання. На зміну солодкому Патріку Суейзі прийшов Джейк Джілленхол, з більш гнучкою акторською психофізикою. Елвуд став Джеймсом. Тепер головний герой не професійний викидайло, а боєць змішаних єдиноборств. Там де у оригіналі було всього забагато і стрічка просто не могла вчасно зупинитися, рімейк виглядає більш конвенційно, респектабельно та — чому б і ні? — якісніше, бо стрічка вже не має однотипних персонажів, образи яких прописані схематично і не мають жодного суттєвого розвитку у фіналі. І, певно, головне, а саме бойові сцени, до яких тепер нема нарешті жодних нарікань. Саме тотальна безглуздість постановки драк у оригіналі досі не дозволяє сприймати його хоч якось нормально, тобто без постійного угару під час перегляду. Новий "Будинок на дорозі" має цікаві з точки зору бойової хореографії драки, динамічність та адекватну режисуру. При наявності усіх цих вхідних даних навіть дебют Конора Макгрегора можна вважати дійсно вдалим, оскільки Макгрегор все ж таки грає, і саме його персонаж у рімейку відповідальний за найбільшу дичину, яка, втім, не виходить за межі здорового глузду, якби це дивно не було у контексті саме цього фільму. Даг Лайман створив не стільки рімейк, скільки повноцінну ревізію культового екшену вісімдесятих, виправивши доволі акуратно те що навіть тоді сприймалося вельми кумедно, а дещо — занадто двозначно як от постійний гомоеротизм на межі фолу між героями Суейзі та Бена Газзари. Це зовсім не означає що стрічка Дага Лаймана стала більш похмурою та серйозною. Новий "Будинок на дорозі" — це все той же самий розважальний атракціон, але в якому є хоча б мінімальне розуміння адекватного сценарію та акторської гри, яка не перетворюється на суцільну клоунаду. Чи відчувається у фільмі сучасність як така? І так, і ні. Звісно, Даг Лайман не зробив фільм більш профеміністичним, зате жіночі персонажки у стрічці більше не виглядають як якійсь порнографічні функції. Баром, навколо якого закручений увесь заміс, володіє жінка — темношкіра персонажка акторки Джессіки Вільямс. Десь на другому плані ще існує героїня Даніели Мельхіор — типова зумерка, яка своєю присутністю збалансовує відверто гіпермачистський світ стрічки. Але якщо не враховувати це, то новий "Будинок на дорозі" є кіно без якихось чітких маркерів часу, на відміну від оригіналу. Це робить фільм більш універсальним, оскільки Даг Лайман фокусується на темі травматичних переживань та те як ті чи інші психологічні травми чоловіків стають тригерами трагічних або, як це показано у "Будинку на дорозі", трагікомічних подій. В цьому нема нічого нового, але, порівняно з повною ідеологічною пустотою картини 1989 року, фільм 2024 року можна вважати кроком вперед.